Статьи

В Україні зростає інтерес до німецької юридичної освіти: збільшується число українців, які набувають правничий досвід (освіту, проводять дослідження тощо) у ФРН, на українському ринку юридичної освіти конкретизується інтерес до зразкового досвіду німецького освіти, утверджується розуміння того, що юридична освіта - це один із визначальних чинників стабільної правової системи.
Відтак доречно висвітлити історію та сучасність, основи правового регулювання, форми та зміст, проблеми юридичної освіти в ФРН, порівнявши ці аспекти з відповідними в Україні. Підвищать цінність порівняння деякі оцінки, дані з огляду на відповідний американський досвід. Узагальнені результати порівняння у спрощеній формі викладено поаспектно у таблиці, що завершає цей матеріал.

ЮРИДИЧНА ОСВІТА: ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ

На відміну від України юридична освіта в Німеччині має більш давню історію. Юридичні факультети у складі університетів на теренах України, за винятком найдавнішого Львівського університету (1661), з’явилися в основному в XIX ст. – це юридичні факультети у Харкові (1805), Києві (1835), Одесі (1865), Чернівці (1875). Перші німецькі юрфаки постали набагато раніше. Так, найстаріший з них – у Гайдельберзі – було засновано 1385 р.

Традиційно підготовка юристів в Німечинні здійснюється за моделлю судді. Університетська підготовка в такому процесі - лише частина багатоскладового процесу. Як сьогодні, так і в минулому. "Монополія" органів юстиції на провідну роль у підготовці майбутніх правників закріпилася в Пруссії, й в значній мірі збереглася й донині.

Так, наприклад, згідно з положенням Верховного суду Пруссії 1555 р. претенденту на іспит на посаду судді слід було закінчити 5-ти річне університетське навчання і мати практичний досвід. У XVIII ст. у тій же Пруссії кандидат на судову мав представити відповідний університетський документ, яким засвідчувалася його „старанність і хороша поведінка”, бути „матеріально забезпеченим” (логіка: щоб не утруднювати себе та інших в процесі підготовки) та довести належність своєї поведінки.

Виконавши ці передумови, кандидат одержував статус „аускультатора” й вивчав право (передусім процесуальне та місцеве) на практиці в певній судовій установі. На цьому процес підготовки не закінчувався. Йому додатково слід було ще пройти 4 річну практику в якості референдарія ((Referendar)) статус, який існує донині). Й лише після цього він набував право складати посадовий іспит у найвищому суді (Берліні).

Призначення на судові посади залежало від результатів іспиту: ті, хто одержали кращі, призначалися на вищі й краще оплачувані посади, посередні ставали так званими „комісарами юстиції” та „державними адвокатами”, а невдахи - обіймали посади секретарів, архівних працівників й т. п.

У кінці XIX ст. в об’єднаній Німеччині епохи Бісмарка було законодавчо закріплено дворівневу систему університетсько-практичної підготовки правників, яка збереглася (але не без видозмін та експериментів) донині.

Примітно, що становлення юридичної освіти та науки в Російській імперії пов’язане з німецьким вченими. Вони, приїхавши на запрошення властей, згодом стали першими руськими професорами права. Невипадково відтак й руські студенти XIX – поч. XX ст. їхали вивчати право до Німеччини. Вони або здобували „докторські” ступені, готуючись до професорства, або проходили повний курс навчання. Останнє – часто через не можливість це зробити вдома. Так, свого часу в Німеччині навчалися, серед інших, П. Г. Редкін (1808–91), П. І. Новгородцев (1866–1924), Є. В. Спекторський (1875–1951), С. С. Дністрянський (1870–1935), Б. О. Кістяківський (1868–1920).

Німецькі навчальні заклади приймали їх дружньо – про це свідчить не один факт. Хоча не обходилося без ексцесів. Так, на початку XX ст. відомий німецький правознавець Ґустав Радбрух (1878–1949), який тоді викладав у Гайдельберзі, вступився за репутацію руських студентів, коли в пресі з'явилася інформація про їх утиски та несприйняття. Вчений відзначив, що останні „завжди належали до його найбільш старанних й обдарованих студентів, і що їхня присутність у німецьких університетах”, на його думку, - це "благодать, яка є противагою самозадоволено налаштованому німецькому студентству".

Перша та друга світові війни внесли свої корективи. Фашистський режим практично зруйнував правову державу в Німеччині, істотно деформувавши тогочасний зміст юридичної освіти та професії. У повоєнні роки наука, тим більше науковий обмін досвідом, були підпорядковані ідеологічним законам. Початок 90-их рр. ХХ ст. – об’єднання Німеччини, постання незалежних держав на теренах СРСР – кардинально змінює ситуацію. Жвавішає інтерес до німецької юридичної освіти та правової системи загалом. Німецькі університети відкривають двері й українським студентам, німецькі організації на конкурсних засадах надають сприяння. Німеччина знову гостинно приймає українців.

ПРАВОВІ ОСНОВИ УПРАВЛІННЯ ЮРИДИЧНОЮ ОСВІТОЮ

Як в Україні, так і в Німеччині держава врегульовує питання вищої юридичної освіти. Втім у Німеччині її зміст і форми освіти більш чітко регламентовані (на законодавчому рівні), а сама система знаходиться під значним впливом органів юстиції. Питання юридичної освіти – справа державна. Про це опосередковано свідчить й той факт, що, на відміну від України, в Німеччині – усі юридичні факультети (їх 44) університетів були й залишаються у державній власності (діє лише один приватний заклад).

В Україні і Німеччині держава виконує функцію контролю за якістю юридичної освіти; але здійснюється це не однаково. Якщо в Німеччині, умовно кажучи, контролюється швидше результат, то в Україні – процес. У нас контроль зосереджується на процедурі ліцензування та акредитації юридичних навчальних закладів, здійснюваних Міністерством освіти та науки України (МОН). У Німеччині якість юридичної освіти "перевіряється" суворими державними іспитами, адміністрованими органами юстиції, в Україні – держіспитами університетів. У Німеччині випускник – це лише претендент у юристи, тоді як в Україні – юрист.

У Німеччині стандарти юридичної освіти запроваджені на федеральному рівні та конкретизовані й реалізовуються – на земельному. Правові основи юридичної освіти встановлені Федеральним законом про „Про суддів”, яким визначаються в загальних рисах зміст кожного етапу освіти. Передбачено двоетапну систему підготовки: перший – навчання в університеті (як правило, 4 р. або менше (в дійсності – 4,5–6 р.) та другий – підготовча служба - референдаріат (2 р.). Кожен з них закінчується складанням державного іспиту. Предмети поділяються на обов’язкові, які студенти зобов’язані вивчати, та вибіркові, які вони обирають за бажанням (спеціалізацією). Обов’язковим є вивчення цивільного, кримінальне, публічне і процесуальне право, а також тих дисциплін, які стосуються європейського права, юридичної методології, філософських, історичних і соціальних засад права. Вибіркові дисципліни слугують для поглибленого вивчення пов’язаних з ними обов’язкових дисциплін.

За федеральним законом землі вправі регулювати деякі питання юридичної освіти. Зокрема питання продовження строків і розподілу стажування, організації держіспитів, роботи професорсько-викладацького складу і академічних вимог до студентів. Ці та інші питання врегульовані законами й підзаконними актами земель й університетськими положеннями. Відтак студенти орієнтуються як на федеральні, так і на земельні й університетські нормативи, яких їм слід додержуватися.

Відповідальність за регулювання юридичної освіти розподіляється між відносно незалежними університетами та правництвом, зокрема органами юстиції. Це яскраво демонструється на прикладі випускних держіспитів. Їх два. Обидва іспити, перший – теоретичний, другий – більш складний, практичний – адмініструють і оцінюють органи юстиції відповідної землі. Впроваджена 2002-2003 рр. реформа дещо змінює ситуацію – на загальну оцінку першого іспиту нині також визначають результати університетських оцінок. Таким чином врівноважується відповідальність між університетами та органами юстиції за оцінювання першого іспиту (читай: якість університетського навчання). Крім того, студентам надається можливість більше зосередитися й на вибраних предметах (спеціалізації), а не лише на обов’язкових, з якими їм, можливо, не доведеться стикатися на практиці.

Повертаючись до питань української юросвіти, відзначимо, що остання – у стані трансформації та розбудови. Схвалена Програма розвитку юридичної освіти в Україні на період до 2005 р. має на меті “вдосконалення системи юридичної освіти, приведення її у відповідність до світових вимог, створення умов для задоволення потреб громадян у сучасній юридичній освіті та реалізацію права на працю за здобутою спеціальністю, повне забезпечення потреб органів державної влади, правоохоронних органів, інших сфер юридичної практики у фахівцях-юристах”. Передбачалося провести заходи у трьох напрямах: прогнозування потреби в юридичних кадрах і оптимізація мережі вищих навчальних закладів, зміст юридичної освіти, післядипломна освіта юристів. Програма прагматична. Будемо чекати результатів її виконання та аналізувати наслідки. На разі розбудова української юросвіти продовжується і ми звертаємося до іноземного досвіду, порівнюємо.

Загалом німецький підхід – це щось усереднене між українським, де по суті юрзаклади відповідають за якість юридичних кадрів, та американським, де за це відповідають органи правосуддя, влаштовуючи жорсткий кваліфікаційний іспит майбутнім правникам.

ВІД АБІТУРІЄНТА ДО ПРАВНИКА

Про те, що українська юросвіта трансформується яскраво свідчить зміна системи освітньо-кваліфікаційних рівнів (ступенів освіти). У додаток до традиційної градації рівнів — молодший спеціаліст і спеціаліст — додано ті, які поширені на заході. Загалом нині градація виглядає так: молодший спеціаліст, бакалавр (обидва надають заклади І-ІІ рівня акредитації), спеціаліст, магістр (ІІІ-IV). (Абітурієнтам слід звернути увагу на рівень акредитації навчального закладу.)

У Німеччині, для порівняння, діє традиційна схема: випускник – це "кандидат в юристи", який після складення „першого іспиту” одержує статус "юриста", проходить підготовчу службу в статусі "референдарія" й, успішно склавши „другий іспит”, набуває статус "повного юриста" - повноцінного правника. Функціонує й магістратура (ступені – Magister Legum / Magister der Rechte (LL.M.)), що є переважно формою вивчення основ німецького права іноземними правниками. Нарешті чимало німецьких випускників одержують ступінь кандидата (Promotion) та доктора (Habilitation) юридичних наук. До речі, вчений-юрист – найпопулярніша юридична професія в Німеччині.

В Україні та Німеччині однакові формальні, але різні фактичні передумови вступу до юридичних навчальних закладів. Абітурієнтам в обох країнах слід мати атестат зрілості (Abitur). В ФРН його здобувають шляхом складання іспитів за повний курс навчання в гімназії (Gymnasium), а в Україні – в основному по закінченню середньої школи. Втім німецький абітурієнт має привілей: за умови наявності „успішного” атестату (а не будь-якого) вступити на юрфак без вступних іспитів. Відтак передумовою набуття юридичної освіти є здобуття успішної "доуніверситетської" освіти. Вступ до певних університетів залежить від успішності атестату, оскільки деякі з них здійснюють прийом за прохідними балами, таким чином обмежуючи обсяг студентів – Numerus clausus). Панує демократизм.

В Україні, натомість, практично кожен абітурієнт повинен скласти вступні іспити. Більше того, на відміну від абітурієнта в Німеччині, для якого вища освіта безкоштовна (що дещо змінюється), а дворічне стажування оплачується державою, його український ровесник повинен сплатити за навчання, часто чимало. Якщо в Україні нині абітурієнт-правник приймає до уваги свої фінансові можливості, в Німеччині – витрати часу, енергії та зусиль, необхідні для здобуття професії. Це правда не слід розуміти так, що німецьким студентам легко живеться. Їм приходиться сплачувати за житло та харч, адміністративні внести до університету, коштовні навчальні матеріали. Проте державні та університетські кредитні та стипендіальні програми, пільговий проїзд локальним транспортом, дотаційне університетське проживання і харчування, сприяння у працевлаштуванні – усе це полегшує подолання труднощів. Це, до речі, частково пояснює наплив студентів-правників у німецьких університетах, і чому юридичну освіту в Україні може здобути не кожен на це здатний. Тому також деякі українські студенти (не лише студенти-правники), приїхавши до Німеччини, вступають на німецькі юридичні факультети.

Але головне – це навчання, якість якого залежить від методичних, зокрема дидактичних, питань підготовки правників в обох системах.

В Україні середньостатистична навчальна програма юридичного навчального закладу викладається через такі дидактичні форми, як лекційні та семінарські й практичні заняття, а також курсові та дипломні роботи. Деякі навчальні заклади, завдяки ініціативному молодому поколінню викладачів, починають доповнювати їх, впроваджуючи більш інтерактивні форми вивчення (як-от ділові ігри, конкурси, дискусії, нарешті сократівський метод - основний дидактичний метод викладання права в США). У цьому напрямі нам ще слід працювати. А як вивчають право в німецьких навчальних закладах?

Німецькі форми навчання можна поділити на три види. Перший – як і в нас, лекції, на яких практично відсутня взаємодія лектора та слухача; утім, їх відвідування необов’язкове. Студенти слухають ті лекції, які їм цікаві і, які, на їх думку, їм будуть потрібні у майбутньому.

Другий вид занять – практичні заняття, або "вправи" (Uebungen) – передусім з обов’язкових предметів (цивільного, адміністративного та кримінального права), на яких студенти вирішують завдання, проходять тестування. Вони аналог наших практичних і семінарських занять. Знання перевіряються шляхом самостійного вирішення гіпотетичних фабул, користуючись нормативною базою. Крім того, є й письмові домашні завдання, які студенти повинні детально висвітлити й вирішити самостійно на основі нормативної бази та відповідної літератури. Тести та типові відповіді на письмові завдання згодом обговорюються на заняттях. Кожному студентові слід отримати посвідчення про успішне закінчення кількох подібних занять й пройти двічі такий цикл – на початку та наприкінці курсу навчання.

Третій вид занять – навчання у робочих групах з цивільного, адміністративного та кримінального права під наставництвом референдарія – того, хто закінчив курс навчання та склав перший держіспит. Загалом така форма навчання (навчальні робочі групи, консультації) є надзвичайно корисною (оскільки готує випускників до іспитів та практичної роботи) і варта наслідування в Україні.

Більшість свого навчального часу німецькі студенти-правники проводять у бібліотеці - "серці" юридичного факультету. Бібліотеки юрфаку (часто називається "юридичний семінар") та університету зазвичай багаті на книжкові фонди, облаштовані сучасними комп'ютерними системами, базами даних тощо.

Опісля закінчення курсу університетського навчання, випускники складають складний перший держіспит і набувають статус референдарія. Цей статус, або етап підготовки майбутнього правника, і є істотною різницею між українською та німецькою системою підготовки правників.

Референдарій стажується у державних і приватних юридичних структурах (суд, прокуратура, органи управління, юридичні фірми, підприємства). Оплата праці здійснюється державою – не залежно від того чи буде він в майбутньому працювати в держструктурах. Під час стажування референдарій проходить як практичну, так і теоретичну підготовку. Після проходження стажування референдарія складає другий держіспит (Assesorexamen) й набуває статусу правника, а відтак і право займатися юридичною практикою.

Як відзначалося, німецька система відрізняється строгим остаточним контролем процесу підготовки майбутніх правників, здійснюваних органами юстиції (нині частково й університетами і то лише на рівні першого держіспиту).

Про складність держіспитів свідчать, по-перше, його результати. Так, наприклад, у 1999 р. 12 153 осіб (або 68,56%) з 17 725 здали перший держіспит іспит, з них 29 особа – на оцінку „дуже добре” (найвища оцінка), 367 – „добре”, і так далі по спадаючій – 1 850; 4 432; 5 475 – на оцінку „задовільно”. Того ж року другий держіспит здали 10 397 (86,1%) з 12 076, з них 2 – на „дуже добре”, 230 – „добре”, і далі – 1 522, 4 132, й 4 511 - на „задовільно”.

По-друге, про складність держіспиту свідчить феномен репетиторства. Студенти часто звертаються до репетиторів (за даними журналів, від 58% до 80% студентів), які часом займаються цим професійно. Репетитори пропонують оптимальний, ефективний та мало витратний в плані часу виклад матеріалу, який виноситься на обидва державні іспити. Студентська приказка говорить: „право можна вивчити або з репетитором, або ніколи”. Оскільки і перший, і другий іспит дозволяється перездавати лише раз, кандидати серйозно підходять до підготовки до нього. Для більшості це означає додаткові витрати часу та грошей, але спокій при подоланні цього етапу.

ДЕ КРАЩЕ? РЕЙТИНГ ЗАКЛАДІВ

Новітній ринок послуг юридичної освіти в Україні – яскравий прояв ідеї „вільного ринку”, втілений, принаймні поки що, у кількісному відношенні.

У цьому зв’язку варто навести приклад з особистого досвіду автора. У 1997 р. автор у складі делегації новоствореної Української асоціації студентів-правників (УАСП) брав участь у зібранні Європейської асоціації студентів правників (ELSA). УАСП тоді нараховувала більше 15 локальних студентсько-правничих організацій й ми по доброму заздрили Німеччині: вона, маючи в ELSA близько 40 локальних організацій, мала найбільше представництво у складі цієї найбільшої в світі організації студентів-правників. Сьогодні німецька ELSA (42 відділки) могла б позаздрити нам – говорячи умовно, Україна могла б бути представлена в ELSA найбільшою кількістю локальних організацій; більше того, цілком ймовірно, сама мати найбільшу в світі організацію студентів-правників. Це, правда, лише гіпотетично – беручи до уваги кількість юридичних навчальних закладів в Україні.

В Україні за даними МОН та Мінюсту України в 2002/03 рр. (навчальному році) діяло 189 ліцензованих юридичних навчальних закладів усіх рівнів акредитації. З них 134 державних та 55 – приватних. Темпи зростання кількості закладів в Україні вражаючі. Так, до 1991 р. правників в Україні готували 6 (!!!) навчальних закладів (усі державні), у 1995 р. — 96 (65 — державні, 31 — інших форм власності), 2000 р. — 163 (відповідно: 116; 47). Якщо в 1992 р. в Україні нараховувалося 13 тис. студентів-правників, то в 2002/03 рр. тільки в Національній юридичній академії ім. Ярослава Мудрого навчалося 13 042 студентів.

Відзначимо, що розширення мережі юридичних навчальних закладів – це не наслідок вільного ринку, але й держполітики. Так, у Концепції розвитку юридичної освіти 1993 р., підтриманій провідними закладами юридичної освіти і науки, одним із завдань було “розширення мережі вищих юридичних навчальних закладів ... до 2000 р. у 2-3 рази”. Завдання успішно виконано й перевиконано! США та Німеччину у цьому аспекті ми випередили.

Не відстали ми й за кількістю студентів-правників. Їх в Україні та Німеччині нараховується більше 100 тисяч. У Німеччині подібно до України свого часу інтерес до юридичної освіти зростав. Так, якщо у 1976/77 нараховувалося 56 тисяч студентів, то в 2000/01 більше 110 тисяч. Плюс 24 тисячі референдаріїв. Відтак в ФРН на 2000 р. кількість студіюючих право (більше 130 тис.) приближалася до кількості правників (160 тис.).

В ФРН на 2000 р. правників готували на 44 юрфаках університетів та 36 професійних ВНЗ. Останні (Fachhochschule) готують переважно юристів-економістів, які не вправі стати адвокатами та суддями, тобто практикувати у суді.

В Українї, на відміну від Німеччині, як видається, пішли не „німецьким шляхом”. Тут, замість розширення мережі навчальних закладів, що немало розмаху, „розширили” контингент студентів на вже існуючих юридичних факультетах (число студентів на факультетах сягає від 2,5 до 7 тисяч). У кожній землі – один або кілька університетів, включно з найбільшим столичним, які називаються за ім’ям міста та видатної особи. Найбільші юрфаки Німеччини – Мюнхенського, Берлінського, Гамбурського, Мюнстерського університетів. Наприклад, у Мюнхенському університеті навчаються більше студентів-правників, аніж в столичному університеті. Таким чином збережено традицію і задоволено зростаючий інтерес у юридичній освіті.

Кожен знає, якість і кількість – різні категорії, а один із законів діалектики передбачає перехід якості в кількість. І поки стратеги української юридичної освіти визначаються з реалізацією діалектичних законів, як зорієнтуватися абітурієнту на величезному ринку послуг юридичної освіти?

Цьому могла б слугувати оцінка якості освіти, наприклад на основі певних критеріїв, дана у вигляді рейтингу. В Україні нема офіційного (як і в ФРН) чи солідного неофіційного рейтингу юридичних навчальних закладів. Й загалом це рейтинг – це справа відносна, часто суб’єктивна (й відтак може бути образлива), але працює, звертаючи на себе увагу.

За відсутності рейтингу спираємося на традицію. У нас високо котуються “старожили” української юридичної освіти – ті, які існували ще до 1991 р. До речі, нескладне он-лайн опитування 155 респондентів, проведене 1999 р. газетою „Юридична практика” показало, що в Україні найкращу юридичну освіту можна отримати в: 1) 35% Київському університеті, 2) 30% Одеському; 3) 14% тільки не в Україні; 4) 10% Харківській юридичній академії; 5) 7% в інших українських закладах; 6) 4% Львівському університеті. Нині можна стверджувати, що новостворені навчальні заклади створюють достойну конкуренцію поважним „старожилам”. Видається, утім, що “повага” до “старожилів” де-не-де переросла у відкриту дискримінацію. Так, у 2000 р. у пресі з’явилася підтверджена пізніше інформація про те, що деякі державні органи “зговорилися” приймати на роботу випускників юрфаків тільки чотирьох навчальних закладів.

Ще один приклад: рейтинг вузів ІІІ та IV рівнів акредитації України "Софія Київська" 2003 р., проведеного на замовлення Міжнародної кадрової академії України Українським інститутом соціальних досліджень, вибудованого на результатах двох паралельних опитувань - експертів (500 осіб) та молоді (2512 осіб). За результатами цього загального рейтингу (тобто з усіх спеціальностей; хоча кращі спеціальні навчальні заклади згадуються також) у 2003 р. Харківська юридична академія ім. Ярослава Мудрого посіла 4 місце (4 місце - в 2002 р.), Одеська національна юридична академія 21 (13 - 2002). Загалом (без вказівки на спеціальності), кращими ВНЗ є такі: Київський національний університет ім. Т. Шевченка - 1 місце (1 - 2002), Національний університет "Києво-Могилянська академія" - 2 (2-3 - 2002), Львівський національний університет ім. Івана Франка 5-6 (5 - 2002). Серед недержавних навчальних закладів - Міжрегіональна академія управління персоналом 8-10 (9-10 - 2002). Цікаво, що дослідження 2003 р. підтвердило тенденцію 2002 р., за якою формування уявлення про заклад робиться на основі розповідей знайомих, друзів, родичів (64% опитаних).

На допомогу ж німецькому абітурієнту є що запропонувати, а тому є що порівняти. Подібно до рейтингів у США (як-от видання U.S. News and World Report), наприклад, журнали „Штерн” та „Менеджер”, Німецька служба академічних обмінів (ДААД), інші періодичні видання публікують рейтинги німецьких юрфаків. Такі рейтинги ранжують навчальні заклади за різними критеріями та категоріями, вказують на кращі заклади із певних галузей права, кращих викладачів земель, вимоги до початкуючих практикуючих правників, їх шанси на працевлаштування тощо. Об’єктивність рейтингу оцінюють неоднозначно, але він слугує порадою і дороговказом.

ПРОБЛЕМИ ЮРИДИЧНОЇ ОСВІТИ

Вони існують як в Україні, так і в ФРН. Важко знайти студента-правника, який повністю задоволений системою юридичної освіти. У випадку німецького студента, це можна було б пояснити надзвичайною вимогливістю майбутніх служителів Феміди, їх прагенням до перфекціонізму, схильністю до критицизму нарешті. Столітня дискусія про реформу юридичної освіти, кілька реформ, сотні статей і десятки книг на тему свідчать: проблеми були і є, і їх треба вирішувати.

Ключове питання реформи по формі – одно- рівнева (аналог української системи з інтегрованою практикою та пізньою, але широкою спеціалізацією) чи дворівнева (університетське навчання і підготовча служба-стажування) система підготовки правників. Дворівнева система, яка діє у Німеччині більше 200 років, „накопила” чимало претензій до себе. Серед них зокрема: тривалість підготовки, надмірна теоретизація університетської освіти, предметна перевантаженість, незначна міждисциплінарність (зокрема з соціальними науками), недостатня координованість університетської та практичної підготовки, істотна трата часу в період рефендаріату. Крім того, коштовність підготовки, яка здійснюється за рахунок платників податків.

Питання про форму юридичної освіти (одно- чи дворівнева система) замикається на питанні про її зміст й зокрема мету - так довели реформи та супутні їм експерименти. Такою в Німеччині традиційно була підготовка універсального юриста, орієнтованого на модель судді. Проте орієнтація на такий образ з часом почала не повно відповідати правовій та професійній реальності (зокрема потребам ринку, очікуванням студентів). Відтак вирішили змістовно реформувати дворівневу форму. Зокрема шляхом розширення навчальної програми, запровадження нових дидактичних форм (як-от викладання в невеликих групах, „блочні заняття” (викладання одночасно кількох або всіх предметів певного галузі, науки) тощо). Але питання тривалості підготовки правника вирішено не було, більше того – фактично вона збільшилася й нині сягає 7-10 років.

Кінець минулого та початок нового століття увінчався новою хвилею масивної критики на адресу існуючої системи. Вона, стверджували критики, надмірно тривала, неефективна і невідповідна. Останньою відповіддю на критику стала „реформа юридичної освіти 2003”. ЇЇ правова основа – „Закон про реформу юридичної освіти” (11.07.2002, в силі з 1.07.2003; землі зобов’язано впровадити новели до 1.07.2007).

Вносяться зміни у процес університетського навчання (стимулюється можливість швидшого завершення), підготовчої служби (зменшується тривалість обов'язкових етапів практики) та держіспитів (особливо першого, який віднедавна називається „перший юридичний іспит” й буде включати й оцінки за низку університетських предметів). Підвищується значення вибіркових дисциплін, особливо спеціалізованих і практико-орієнтованих та професійної іноземної мови, вивчення якої стає обов'язковим. Стосовно підготовчої служби, яка складається з обов’язкових і вибіркових місць практики, змінами передбачено підготовку в судах, які розглядають цивільні справи, прокуратурі або в судах, які розглядають кримінальні справи, органах управління та адвокатів – це впродовж принаймні 2 місяців. Водночас законом закріплюється обов’язок юриста-наставника брати участь у підготовці референдарія під час проходження підготовчої служби. Новели закону стосуються лише тих референдаріїв, які розпочнуть підготовчу службу після 1 липня 2005 р.

Як відзначають в Німеччині, „історія юридичної освіти - це водночас історія невдалої спроби її реформування”. Нова реформа юридичної підготовки – вже стала об’єктом критики. Зокрема піддається сумніву здатність факультетів забезпечити „орієнтацію юридичної освіти на практику юристів”, викладання „предметів, орієнтованих на освоєння професії юриста”. Також йдеться про суперечливість прагнень "універсальної" та "спеціалізованої" підготовки. Очевидно, що реформа юридичної освіти в ФРН незавершена й буде мати продовження. Загалом же нинішні трансформаційні процеси уможливлюють покращення системи підготовки правників, що на користь усім.

В Україні питання якості юридичної освіти, як видається, лише бореться за призове місце на п’єдесталі проблем української юридичної освіти. Панує думка про те, що це питання буде вирішене ринком - не якісні юридичні навчальні заклади зійдуть з арени. Утім це лише припущення. Поки що практика свідчить: кількість закладів збільшується, а критеріїв якості, або державних стандартів нема. Хоча наявність великої кількості юридичних навчальних закладів, та відповідно студентів-правників і дипломованих юристів – це не проблема за визначенням, кількість та якість повинні співвідноситися.

Чи йдеться про кризу юридичної освіти в Україні? З одного боку, офіційна урядова позиція: “зміст і якість юридичної освіти не відповідають сучасним потребам суспільства”, “навчальні заклади, котрі готують висококваліфікованих правознавців, можна перелічити на пальцях”. З іншого боку, існує думка про те, що проблема юридичної освіти “роздута”, і, що насправді, “криза юридичної освіти — це криза керівництва нею”. У будь-якому разі, вирішуючи власні проблеми, варто звернутися до іноземного досвіду, з тим, щоб заново "не видумувати велосипеда", не робити помилок. Суспільство та прийдешнє покоління українських правників на собі відчуває болючий процес трансформації системи юридичної освіти в країні, де зростає значення права та кваліфіковних юридичних кадрів.

ДЕЯКІ ВИСНОВКИ

Представлений огляд не претендує на всебічність у розкритті теми. Відтак хотілося б висловити лише деякі авторські висновки та міркування.

По-перше, сучасна німецька система юридичної освіти ґрунтується на принципах демократичності (вільний прийом студентів і водночас суворість остаточного контролю), характеризується інтегрованістю теоретичної (освітньої) та практичної підготовки правників та державним забезпеченням.

Традиційна дворівнева система підготовки німецьких правників охоплює етап теоретичного університетського навчання та етап дворічної підготовчої служби. Цей німецький досвід виправданий і випробуваний часом. Мабуть, варто розглянути можливість впровадження в Україні подібної підготовчої служби (можливо однорічного стажування замість або паралельно з щорічною практикою).

По-друге,сучасна німецька система підготовки праників носить не комерційний характер. Німецька система – щось усереднене між сучасною американською, де панує меритократія (оцінювання за здібностями) та українською, де комерційний інтерес університетів часто відіграє важливішу роль за совість викладача, а зміст не завжди поспіває за формою.

По-третє, німецький випускник, як і американський – це лише "кандидат" у юристи, а не юрист автоматично – як у нашій системі. Цей досвід вартий запозичення з огляду на потребу підвищення якості вітчизняних юридичних кадрів і захисту інтересів громадськості.

По-четверте, як і українська, так і німецька системи підготовки приділяє більшу увагу вивченню нормативного матеріалу, ніж розвитку аналітичних умінь та навиків майбутнього правника (думати як думає правник). Такий підхід, звичайно, не призводить до нівелювання інтересу до юридичної освіти, але применшує шанси забезпечення її якості в плані практичності, а за великим рахунком – шанси на статус дієвого мистецтва добра і справедливості.

По-п’яте, як свідчить німецький досвід система юридичної освіти – запорука розвинутої правової системи. Від сили фундаменту залежить і сила будови. А загалом і її здатність служити добру і справедливості. І чи справиться українська система юридичної освіти з цим завданням залишається питанням, сподіваємося, питанням часу.